Приїхав з Франківська до Києва, друг запросив на декілька днів у гості. Виходжу з центрального вокзалу, підходжу до зупинки. Треба їхати декількома пересадками, бо Мишко живе трохи далеченько. Таксі викликати – дорого, ще й корок попаду.
Підходжу до трамвая та мене ледь не пересмикнуло від почутого:
– Білєти нужна пакупать! Іначє штраф! – кричить літня кондукторка. Здавалося, що на її голові не зачіска, а якесь осине гніздо.
Однак, не волосся мене турбувало. Я у столиці України, у самому серці, а тут до мене говорять мовою агресора!
Хочу нагадати, що з 16 липня вийшов закон про мову, де чітко написано – обслуговувати всіх державною українською мовою.
Ну просто ситуація сюр, інакше не назву. Деякі люди слухняно купували квиточки, компостували їх. Закрили вуха навушниками, слухають музику або ж просто сидять тихо.
Якраз біля мене сів дідусь, ну років може 60, не більше. Гарно одягнений, в окулярах, з портфеликом.
І ось до нас підходить та “панянка”:
– Гдє білєтікі, ану паказивайтє?
Знаєте, тут я вже вирішив не мовчати. Але літній дідусь мене випередив:
– Перепрошую, я іноземної мови не знаю.
– Дєдушка, ну что ви такоє гаварітє? Как ета ви рускава язика нє знаєте, вам уже столька лєт!
А старенький так посміхнувся, зняв окуляри і каже далі:
– Старість, не знаю. І не буду вчити.
– Дєдушка, я вас спрашиваю – гдє білєтік?
– А у мене до вас інше запитання – чому ви розмовляєте російською мовою?
– Слушайєте, нє нада меня учіть! Я школу с атлічієм закончіла!
– Ну так діло не піде. Ви забули, де живете? Ви забули, що зараз війна?
– Я нє на фронтє, за меня там ваюют. А я здесь работаю. Паказивайтє білєт іначє ухадітє!
Тоді вже деякі пасажири почали обурюватися – хтось нас підтримав, інша навпаки, нарікали “що роблять скандал без причини”. Трамвай зупинився, утворився корок.
Та контролерка вже хотіла взяти дідуся за костюм та вивести з трамвая, але тут я вже не витримав:
– Ану заберіть руки геть! Я зараз поліцію викличу!
Мужик сказав – мужик зробив, і вже через 3 хвилини приїхала поліція.
– Ну ета нєвинасіма! Пачєму я далжна разгаварівать на украінскам язике? – дорікала контролерка.
– Шановна, так діло не піде. Ви – громадянка України, повинні розмовляти державною мовою, тим паче, у сфері обслуговування. Це перше попередження, надалі – штраф за порушення. Інакше будемо звертатися до вашого керівництва з проханням звільнити такого недобросовісного працівника.
– Да ви нє імєєтє права! Я сейчас сама буду на вас жаловатса!
Як виявилося потім, ця жіночка – переселенка з Донецька. Приїхала до Києва на початку війни і вперто відмовляється говорити українською мовою. Хоча я думав, що після пережитого та АТО у таких людей свідомість трішки змінюються. Але ні.
Мені дуже соромно, що такі горе-громадяни досі існують.
Мало полеглих героїв? Мало Бучі та Ірпеня? Мало ракет летить у будинки?
Знаєте, я дуже хочу, аби такі люди поїхали на передову. Нехай на власні очі побачать, що відбувається у країні. І чому потрібно говорити тільки українською мовою!
Російська мова – це підтримка агресора! Так ви тільки розносите цю зараз посеред людей.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
На Вашу думку, поліція вчинила правильно? Хто винен у такому конфлікті?
